Lystia travy

ЛИСТЯ БЕЗСМЕРТНИХ ТРАВ.

Люди їхали до Америки, щоб спробувати продати свої руки, зібрати трохи грошей та хоч на старість краще зажити. Книг із собою не привозили — хіба що біблію.

Привіз її також і перший з Уїтменів — переселенців з Голандії, — глава роду. Біблія лежала на стелі при покуті, вечорами її читали вголос, знали напам'ять. Потім, за багато десятиліть, дослідники творчості Уолта Уїтмена (1819-1892), відзначивши паралельні повтори в його віршах, тропи, характерні для східної поезії, знижуть плечима й пошлються на біблію як першу й, може, єдину літературну школу великого поета Америки. Ще згадають вони про народня балади, довгі емігрантські сповіді під банджо — ритми їх легко було вчути у "Листі трави"; дослідники дослухалися індіанських акцентів, знаходили їх — відлуння пісень учорашніх господарів Нового світу.

Поза тим — Уїтмен здавався дослідникам — в більшості і дотепер — не зовсім зрозумілим і, може, й нелогічним...

...Початки поетового життя були звичайними для його часу і його країни. Майбутнього автора "Листя трави" — як і належить — нарекли батьковим іменем; первісток Уїтменів мав бути Вальтером, як і годувальник родини. Вальтер Уїтмен — молодший — ставитиме будинки на Лонг-Айленді, лагодитиме діряві дахи й навішуватиме на стайнях двері. Так думали в родині, де росло дев'ятеро дітей і кожному вже від початку накреслювалась завтрашня доля. Ніхто не знав, що найстарший син зречеться родинних планів — стане якимось Уолтом, — і на тридцять шостому році життя видасть книгу, що зватиметься "Листя трави" і обезсмертить ім'я Уїтменів.

Європа вростала у переддень страшних воєн і бурхливих революцій; вона ж таки проводжала у довгий емігрантський шлях до Америки сотні тисяц своїх дітей. Люди тікали в Новий Світ у пошуках вимріяного спокою та добра...

Новостворені Штати передчували громадянську війну. Рвалися нитки, якими зв'язали (здавалося, навічно) рабовласницький Південь з  med.00405.010.jpg Північчю. Близько чотирьох мільонів чорних рабів животіли в двадцятип'ятимільйонній країні; вони були, наче вибухівка, яка щомиті могла висади в повітря країну. Небачені тиражі збирала "Хатина дядька Тома" Г. Бічер-Стоу. То була вже не книга, то була політика — слово в дискусії між Північчю і Півднем, рабовласниками й рабами. Видана за три роки до Уїтменової збірки, "Хатина дядька Том" просувалася, наче військо, долаючи опір, здобуваючи нових прихильників та нових ворогів.

Щойно народилась республіканська партія. Адвокат з Іллінойсу Авраам Лінкольн виголошував перші промови й виступав у дискусіях перед вируючим натовпом. Здавалось, ціла країна обернулася на потривожений мурашник, і в цьому стомовному розгардіяші дуже просто було загубитися. Уолт Уїтмен жив непомітно; ніхто, крім бітьків, не ставив йому того на карб.

Країна пізнавала себе. Великі технічні відкриття змінювали її обличчя; парові двигуни пихтіли на Міссісіпі, народився вже Томас-Алва Едісон; в Америці починали цінувати не лишу м'язи, але й мозок, що ними керує. І водночас — повставали раби, як у древньому Єгипті. Плантатори з рушницями найновіших марок полювали на людей; священик з Брукліна Бічер проголосив, що "гвинтівка Шарпа — сильніша від біблії моральна сила". Це був той самий Бічер, якого шанували в Брукліні нарівні з богом, чия церква стояла зовсім недалеко від садиби Уїтменів.

Втім, Уолт не досить вивчив рідні околиці, бо не любив засиджуватися вдома. Тут хиталося все, ніщо не віщувало сталості — тисячі людей переганяли свої фургони з кінця в кінець велетенської території. Вмирали й знову народжувались міста, навіть біблія втрачала роль остаточного авторитета в Брукліні, — та й самому селищу роковано вже було стати околицею завтрашнього Нью-Йорка. Уолт Уїтмен виходив з Америки сучасної у завтрашню, і шляхи його були довгими й нелегкими.

В сімнадцяти штатах побував Уїтмен у 1848 році, мандруючи пішки. Сам. Він вважав таки мандри необхідними для себе й був послідовним, здійснюючи задумане.

Десятки біографів скоментували пізніше цей нахил до усамітнення, шукаючи в ньому містичних переживань, намагалися зрозуміти, чому серед лісів поет чувся не гірше, а часом — ліпше, ніж у людському товаристві. Дослідники поета згадують про палке кохання, що освітило Уїтменове життя на 29 році в Новім Орлеані, й жінку, що майнула і зникла, принісше одне з найбільших зворушень, будь-коли пережитих поетом. А він лишається одиноким, і всі звикли до того. Схильність Уолта Уїтмена до усамітнення і мовчання була однією з основних його рис. Небагатослівний у всьому, що стосувалося планів його ц переконань, неквапний у рухах, Уолт рано здобув репутацію ліниваого дивака і не надто соромився цього. Трохи працював з батьком, будуючи і продаючи хатки для новоселів, допомагав іншим, але у всьому, де ставав за помічника, Уолт був так само безініціативним та пасивним, як і тоді, коли працював журналістом чи складачем у провінційній газеті.

Уїтмен усвідомив свою мету десь в середині життя, й воно поділилось на дві половини, зовсім не сумісні й мало в чому подібні. Зниклий ховати своє серце від інших, він так розкрив його в поезії, як то вдавалося небагатьом митцям впродовж тисячолітньої історії цивілізації. Уїтменів батько (знаний в Брукліні тесля) спав на землі у себе в майстерні, не заходячи до будинку. Уолт не шукав комфорту так само і до кінця життя взгалі не мав родинного дому, не мав дітей, дружини, й та сама земля, що правила батькові за перину, лишилася для поета всім: дорогою, ліжком, співрозмовницею. Так він вирішив ще на початку життя й лишився послідовним. Тепер коло знайомих Уїтмена поширшало: зустрічався з десятками акторів, портових вантажників, літераторів, моряків, волоцюг. Він повільно й обережно відкривався людям, хоч обідав з ними, сперечався, співав. Ще змалку батьки Уїтмена мріяли про вселюдську рівність. Уолт у це переконано вірив. Поезія Уїтмена — той вибух, що здався пізніше несподіваним багато для кого, — визрівала у його поведінці й уподобаннях, у взаєминах із іншими людьми. Поет доростав до власної книжки, як дозріває яблуня, непомітна спершу в чагарниках. Він був послідовно цільним у житті своєму й світосприйманні, що б не робив.

Дивно, але якісний розрив між недовгим періодом газетярства і працею літератора Уїтмена — разючий. І статті його, й перша (наївна до безпорадності) повість "Франклін Еванс", і навіть перші вірші його — ніщо не віщувало геніальної збірки "Листя трави".

Він друкував перші свої спроби і в "Демократік рев'ю", поруч з Емерсоном, незаперечним на той час авторитетом в англомовній поезії. Та великий поет зауважив Уїтменя лише тоді, коли вийшло "Листя трави". Написане раніше не було вартим розмови. Що ж трапилось?

"Земля і море, риби і птиці, небесна просторінь та небесні тіла, лісисті гори й ріки — то все непогані теми... але народ чекає від поета, щоб той вказав на щось значніше за красу й гідність, пов'язані з німими предметами довкола... чекають від нього, аби вказав, де пролягла стежка, що єднае дійсність з людськими душами..." Це — з передмови, писаної самим Уїтменом до знаменитої збірки. Поет знав, чого прагне, і нині вже залежало, чи стане таланту для здійснення задумів. Уїтмен не запобігав перед читачем, він поділяв іх ним працю навпіл. "Читач постійно має брати на себе належну частину роботи..."

Це вже бувало не раз — духовній досвід народів пеш за все уособлюється в поетаї. Митці провіщають народження націй, коли мить такого народження визріває в лоні епохи. Уїтмен,людина з патріршою бородою, опинився на чолі молодого культурного руху Нового світу тоді ще, коли американський загал не визнав, а висміяв його.

Пам'ятник на околиці Нью-Йорка, вірші у шкільних хрестоматіях — свідчення того, що принаймні півстоліття було потрібно, щоб Америка — бодай у вершинах — доросла до власного барда.

Уїтменові повертали першу його книжку майже всі, кому він дарував її. Лише один американський письменник Емерсон (1803-1882) захоплено привітав поета, щоб трохи згодом покпити з власного захоплення. Уїтмен стояв перед тисячами очей і не бачив доброзичливих поміж ними. Вирували плітки, друзі відверталися, не бажаючи впіщнавати його, ганьбі лягля на родину, і Америка, яка невдовзі пишатиметься ним, не прйняла Уїтмена. Найбільший з гуманістів Нового світу, він прийшов, щоб жити у негуманні часи.

Уїтменові збірку слід читати підряд — вірш за віршем, рядок за рядком. Висмикнуті з тексту слова кажуть небагато про що, бо "Листя трави" — це саму книжка поезій, де покладені поруч, немов камінь при камені, вірші утворюють струнку й вічну будову. Форму їхню продиктовано змістом, вона нашаровується на зміст і невіддільна від нього. Той специфічний ритм, що існує в оригіналі й так важко відтворюється в перекладах, теж є частинкою Уїтменової поетики, — так ніхто не писав до нього. Та й після — народиться школа, що розтягнеться на десятиліття й перейде американський кордон.

Уїтмен освідчувався у любові всьому людству, прагнучи виповнити душевним добром цілу планету. Школа його — не лише вміння писати для всіх; це й вміння любити:

Вже мовлено тут, що цитувати Уїтмена — марна річ; він з тих поетів, які не пізнаються в цитатах. Але декларації, подібні до згаданої, можна ставити епіграфом у кожне з досліджень, присвячених гуманізму. Уїтмен мислив мільйонними категоріями. Навіть говорячи про себе самого, поет озирав себе збоку, наче владар, що пильно вдивляється в обличчя підданих. Та Уїтменові загальники були напрочуд людяними; оспівуючи натовт, він розрізняв кожну постать у ньому. Він сам був частиною того натовпу. Уїтмен фанатично вірив у прогрес, найбільшим болем його було, що:

Він вишукував добре й високе начало в кожній із душ. Це був раціональний пошук.

А з нього кпили. Першу збірку оголосили не вартою читання. Пізніше ж, коли Уїтмен доповнив книгу віршами про адамових дітей — незвичайною любовною лірикою, — його проголосили збоченцем, людиною аморальною. А він лишався лагідним і спокійним, рано ставши "добрим сивим поетом" (так згодом його назвуть).

В Америці вирувала громадянська війна. Країна здригалася в марних спробах самоочищення. Раби і рабовласники, вихідці з усіх континетів планети зійшлися на полі бою, поділені за єдиним лиш принципом — ставлення до людської особистості, ставлення до майбутнього своєї країни. В той час Уїтмен в розмові з Траубелом так формулює своє кредо: "...я не можу примусити себе любити Америку і зичити їй процвітвння коштом якого б то не було іншого народу". Це були думки не самого лише поета і, висловивши їх, він зразу ж опинився в таборі Лінкольна — того самого, чиї перші кроки в політиці співпали з написанням збірки "Листя трави" і чиє вбивство надихнуло Уїтмена на знаменитий "О Капітане!" — реквієм, що його в Америці знає напам'ять кожен школяр.

Уїтмена, власне, не ставлять до реєстру великих американськиї політиків. Але, так чи інакше, кожен рядок його навіяно сучасними поетові битвами, а в пророцтвах своїх поет виявився далекогляднішим за багатьої президентів.

У 1862 році Уїтмен їде у Віргінію на пошуки брата свого Джорджа, де й знаходить уого в госпітальному ліжку, пораненого в бою з військом Півдня. Госпіталі перенесено до Вашінгтона, маленького зеленого міста на ріці Потомак, яка є кордоном з південними штатами. Будинки переповнено пораненими. Не вистачає обслуговуючого персоналу. І тоді поет наймається писарем. Він приносить солдатам  med.00405.015.jpg хліб, виноград і смажене м'ясо, вільний час проводить іх раненими бійцями.

Великий поет розчинився в житті своєї країни, позбувся імені, колишніх звичок, симпатій — став санітаром Уолтом. Уїтмен піднімався східцями свого життя, де кожен поверх виглядав інакше. І праця по вашінгтонських лікарнях нагадає про себе згодом, коли зросте кількість поетових прихильників і він стане відомим.

З п'ятдесят четвертого року життя Уїтмен вже не може позбутися наслідків хвороби. Він фотографується, сидячи в кріслі, а приятелі стоять навколо, і їх стає більше. Щоправда, не всі вони віддані, а втім:

Гості приходять до Уїтмена у Кемден, штат Нью-Джерсі, він вітає кожного і до кожного уважний. Кинувши все, переїжджає з Англії Енн Гілкрайст, щоб опікуватися ним, — лави Уїтменових прихильників зростають в Європі так само швидко, як і за океаном. Особливо на Британських островах — то сумна доля багатьох американських поетів: англійці вітають їх раніше за співвітчизників. Це ще відчує Роберт Фрост, та хіба лише він?

Цікаво, що Америка — пуританська в своїх літературних смаках — не прийняла Уїтменової поезії. Уїтменова несподіванка була зовсім інкшою. На бенкеті зла й жорстокості з'явився неочікуваний співець, який оповідав людям про любов і добро й не намагався навіть грати в блюзнірську забаву, звану красним письменством для фермерських родинних читань. Поет був чужим в Америці. Він був надто брутальним для молодих нью-йоркських повій та старих цинічних політиків з Вашінгтона. Все було так, наче під час вистави, де вбивають героїв, з чиїх грудей течуть потоки бутафорської кармніової кровг, по-справжньому вбили людину й кожен здригнувся, настільки грандіозною була правдива людська смерть на тлі всіх імітацій.

В Уїтмена все було по-справжньому. Навіть брутальність його була життєвою, природною, такою, що її не можна соромитись. Він говорив з людьми, наче з самим собою, але непризвичаєні до такої щирості, співрозмовники зле розуміли поета. Він говорив перш за все до тих і від імені тих, що працюють. Але й робітництво не зразу почуло свого поета: Уїтменові слова не знайшли відлуння в загалі, до якого було їх кинуто. А поет прагнув усім прищепити свою любов до життя не підсолодженого, а справжнього, пропахлого землею, молоком, цеглою і кров'ю. Може, один з найбільших життєлюбів світової поезії, він жив, зневажений і хворий, жодного разу не зрадивши своєму щирому оптимізму. Він — як народ, що вічно лишається життєлюбом; Уїтмен прагнув злитися з народом і стати його речником. Пам'ятаєте, як Тичина писав про це:

Він жив у своїй Америці, прив'язаний до неї народженням, коренями творчості — геть усім. Уїтмен звав цю країну своєю через те, що не мав і не шукав іншої, — спершу вона створила його, а потім Уїтмен взявся змінювати її. Та — не лише Америку бачив перед собою поет, не лише її слухав (хоча в геніальнім вірші "Чую, співає Америка" він ліпше за всіх біографів зміг розповісти про корінь власної творчості). Уїтмен дивився над голови недолугих політиків та над поразки, щоб зібратися для наступного кидка; поет розмовляв з політичними ємігрантами, розвіяними світом, може, й Герценів голо долітав до нього з Британії. Уолт Уїтмен присвячує вірш Паризькій комуні ("Франція"), пише заклик "Переможеному європейському революціонерові", кілька разів змінює його і різних виданнях, досягаючи все більшої точності, все мускулястіше формулюючи клич до завтрашньої борні, в якій повергнуто буде тиранів. "...Я вірний поет кожного бунтів-  med.00405.017.jpg ника" світу" — Уїтмен соціально самоозначився, він волає з Америки на цілу планету — він став національно американським поетом, а відтак стає цікавим для інших, і, представляючи світові свій народ, здобуває право говорити від його імені. Уїтмен прагне до подолання рабства — суспільного та духовного — на всій планеті. Він послідовно й відкрито бореться, щоб здійснити цю мрію.

І раціоналізм Уїтмена, і деяка його монотонність, що стає раптом річчю розкутою і безбрежною, як в народних баладах, — усе відступає під тиском генія, що прагнув говорити з цілим світом, міцно втопивши ноги в рідний американський грунт. Він дивився і в наш бік, написавши за десятиліття з чимось до смерті: ".. я буду щасливий, що мене почують, що зі мною увійдуть в емоційний контакт великі народи Росії". Для нього всі народи були великими, і він різно висловлював їм свою шану, але завжди щиро.

Уїтмен передчував свій контакт із завтрашнім світом. Поет наближався до смерті, думаючи про минущість всього на планеті, крім справ людського розуму й рук. Ще за життя він нагледів камінну брили для своєї могили і вказав на кручу, де хотів би спочити. Друзі прочитали над поетовою погилою уривки зі священних книг різних народів та вірші найбільших поетів планети, в томи числі й Уїтменові; він вже відділився від написаного, і твори великого американця самотньо рушили довкола світу, — поет вмер 26 березня 1892 року. Газети надрукували великі некрологи, сотні людей прийшли на похорон, і в одній із скорботних промов пролунали слова, які згодом підтвердилися багато тисяч разів: "Ще довго по тому, як всі ми помремо, мужні слова, мовлені ним, лунатимуть..."

Нова американська нація, що творилась на Північно-Американському континенті, народила найбільшого зі своїх поетів.

Поети стверджують народи своїм словом і складають для них бойові гімни та колискові пісні. Уїтмен був не тільки речником Америки. Він був її дзеркалом, у якому відбилися усі складні й суперечливі шляхи його країни. Це був поет справді національний.

Уїтмен лишився одним з найбільш яскравих промовців на без-  med.00405.018.jpg перевному всеплнетному вічі, де точиться супуручка про прийдешність...

Це видання — найповніше з тих, що будь-коли репрезентували Уолта Уїтмена українському читачеві. Перекладали Уїтмена на українську мову такі майстри, як Іван Кулик, Вісиль Мисик. Нові генерації перекладачів дотикаються Уїтменого слова, і нині, у стоп'ятдесятий рік від народження великого поета, читачів та прихильників стало в нього ще більше.

Життя Уїтмена в Радянській Україні лише починається й тривати йому нескінченно, воно вічне, як листя безсмертних трав у нашому степу.